Подаємо мовою оригіналу:
Ми можемо хоч інколи бути чесними самі із собою, чи боїмося? Якби не закрили кордон для виїзду 17 місяців тому, скільки наших чоловіків утекли б від фронту — мільйон? два? три? пʼять мільйонів?
І хто б тоді нас захищав, хто воював за країну, за народ, за перемогу і за майбутнє нас усіх?
Лише десятки тисяч добровольців-патріотів, які не чекали повісток і самі пішли на фронт першими — але ж більшість з цих героїв, на жаль, уже загинули в тяжких боях?!
І де був би зараз той фронт, якби кордон для виїзду чоловіків не закрили?
Ми уникаємо відповідей на такі справедливі питання — навіть подумки, самим собі, нам страшно визнавати гірку правду?
Краще відсторонитися, забути про фронт, де ще до перемоги ой як далеко, натомість гнівно-голосно подискутувати про демократію, свободу і вільний кордон?
Насправді, коли війна, то певні заборони були і будуть, завжди і всюди. Питання заборон я вважаю вторинним — первинним є питання справедливості, точніше несправедливості, яку допускає і навіть цинічно культивує влада.
Якщо заборона — то вона має бути для всіх, якщо мобілізація — то теж для всіх, а не для тих лише, хто не може відкупитися чи виїхати/сховатися, або не має «даху» депутатського, суддівського, прокурорського чи якогось іншого.
Якби влада забезпечила справедливість, своїм власним прикладом насамперед, якби влада працювала на перемогу сумлінно й не крала нахабно — питання заборон і обмежень не викликали би таких збурень і гнівних дискусій.
І взагалі не було б провокативних вкидів/приводів для тих дискусій. Їх зараз треба згорнути й допомагати фронту, хто чим може.
Лише тоді є шанс зберегти країну і майбутнє нас усіх.
