Вчорашній день змінив моє знання про себе!
Колись я вирішила, що переходитиму на російську лише в крайніх випадках – коли зі мною розмовлятиме іноземець, який точно не розуміє української.
Востаннє така розмова, де я перейшла на російську, трапилась ще коли я жила в Чернівцях (десь три роки тому) з громадянином Iзpaiлю. І хоч зараз я маю кількох друзів, які не знають української, бо є громадянинами Білорусі, проте я завжди розмовляю своєю мовою – всі всіх розуміють – лише зрідка треба перекласти якесь закручене питомо українське слівце.
І от вчора до мене по справі прийшло кілька людей (двоє apaбcьkої зовнішності і посередник). Я до посередника кажу, щоб він перекладав, але іноземці кажуть, типу, кажіть нам – ми все розумієм. Ну і я защебетала.
Один з них мене таки зупиняє (довго він наважувався) і каже, чи можна по російськи, бо нічого не розуміє.
Я собі думаю, ну так, я ж собі колись вирішила, що російською – лише в таких випадках. Зараз почну…. І… …. І в мене ступор. І раптом в мене вилітає: може англійською (якою я не володію аж так вільно, як російською, на жаль)? Коли я не знала, як сказати англійською, то зверталась до посередника, розповідала йому українською, а він уже російською перекладав іноземцю..
Отака штука…
А всьому причина одна фраза: “Расія заканчіваєцца там, гдє заканчіваєцца рускій язик” – (с) }{yйлo
