Нещодавно мала одну цікаву розмову з сином моєї подруги:
– А мені Толік сказав, що я бридко малюю, і що моїми малюнками треба топити піч, – плаче Іванко, дев’ятирічний син моєї подруги, на чиї дивовижні роботи я можу дивитися довго і часто…
– Раз плачеш, отже, будеш топити? – спокійно питаю я.
– У нас немає пічки, але я їх порву, все порву, – тихо шепоче хлопчик.
– Маєш право. Я не знала просто, що ти малюєш для того, щоб подобатися Толіку. Думала, що ти щасливий, коли змішуєш свої фарби, шукаєш сюжети, проводиш довгий час в студії…
– Я щасливий! Дуже щасливий! – піднімається Іванко, витріщивши на мене великі розумні очі.
– Тоді запам’ятай раз і назавжди, що життя складається з тих, хто щасливий, коли щось створює, і з тих, хто щасливий, коли руйнує створене іншими…
Тебе чекає попереду дуже багато “Толіків”, які будуть намагатися зруйнувати все, що ти створив, або назавжди відбити у тебе бажання робити хоч щось…
І якщо ти будеш допомагати їм, слухняно знищуючи все, що їм не сподобалося, ти нічого не досягнеш…
Ти будеш довічно обслуговувати цих “Толіків”, кожен з яких точно знає, як треба малювати, але нічого не намалював… знає , як писати, але нічого не написав… знає, як лікувати, навчати, перемагати на Олімпіаді, і навіть управляти державою… але нічого цього не робить в реальності…
– Чому? – Іванкові сльози висохли.
– Тому що не вміють, – усміхаюся я, – а ті, що вміють, знають, яка це праця, і ні за що не стануть критикувати з такою злістю. Можуть сказати, що їм не близько, або незрозуміло, але ось що треба спалити – ні…
– Я не буду палити…
– Вірю. Продовжуй, навіть якщо “Толіки” будуть дружно тебе зупиняти…
Думка не знищує, не принижує, не знецінює, не виносить вердикти там, де немає експертного рівня…
І вже точно не вказує, що робити з тим, що не припало до душі…
Вона приймає, або не приймає те, що бачить…
Так що, в шию всіх таких “Толіків”
© Ліля Град
