Одна мудра жінка, мама моєї сусідки, в якої всіх дітей було семеро, сказала колись дуже важливу для мене фразу: 

«Ніколи не кажи нічого поганого на чужих дітей, бо не знаєш, що твої тобі витворять». 

Я цю фразу виймаю завжди «зі сховку», коли мені чухається когось засудити чи помахати пальцем — ади, но який/яка!

Ця заповідь підходить до всього і на всі випадки життя, бо це про «не суди».

Не суди того, хто виїхав і того, хто лишився. Хто «понаїхав» і поводиться не так, як би тобі хотілося. Того, хто не зміг піти на фронт. Хто не волонтерить або замало волонтерить. Хто замало помагає, а міг би більше. Хто в один момент і в одну секунду не перейшов на українську (це мені дається складно). І тд, і тп. 

Ніхто з нас ніколи не був і не буде в шкірі іншого. Ніхто не знає, що той інший відчуває в цю мить. Ніхто не знає, скільки в нього сил і чи є вони в нього в принципі. Ми судимо, виходячи зі своєї шкіри, своїх відчуттів, своєї психічної стійкості, своїх травм, свого пережитого, своїх умінь і компетенцій. А в іншої людини вони цілком інші. 

І тягар в тієї людини за спиною може бути, як величезна гора. Або пустка всередині, як величезна діра. І те, що руки-ноги-голова на місці — нічого не означає. Інша людина — то інший світ, про який ми нічогісінького не знаємо. Тому, як заповідала Ліна Костенко — будьмо взаємно красивими.

До речі, попри війну вже весна. І сонечко починає гріти. Переможемо!

Автор: Христина Коціра