Олександр Кондратюк з позивним «Чорний вовк», загинув під час оборони Донецького аеропорту 20 січня 2015 року. На згадку про тата його маленькій донечці лишилися його фото та нагороди. А на пам’ять дружині – донечка, схожа на коханого, мов дві краплини води…

У Вінниці, де Олександр вступив на навчання до місцевого медичного університету, він здобув не лише освіту лікаря-педіатра, про яку мріяв усе своє життя, зустрів і свою долю – красуню Мирославу. Це було кохання з першого погляду. Далі – одруження, народження донечки. Олександр проходив інтернатуру в Києві, а дружина з маленькою донечкою проживала на Вінниччині. Там молоде подружжя придбало кімнату в гуртожитку. Коли почався Майдан, Олександр ринув допомагати там – чергував у лікарняній палатці. І це при тому, що на той час він уже працював у приватній клініці. А коли почалася війна і чоловіку принесли повістку, пішов, навіть не роздумуючи. Дружину заспокоїв, мовляв, йде туди не воювати, а рятувати життя військових.
Олександр Кондратюк був із тих, кому ціною власного життя довелося тримати оборону ДАПУ.

Адже він – старший лейтенант медичної служби, начальник медичної служби 81-ої окремої аеромобільної бригади (90-ий окремий аеромобільний батальйон) – не лише рятував життя побратимів, а й воював сам. Там, у самому пеклі війни, його зв’язок із рідними повністю обірвався. Назавжди. А дружина Мирослава, уже на автоматі, сотні разів на день набираючи номер коханого, у відповідь чула пусті монотонні гудки… Критичності ситуації додавало ще й те, що їхня маленька донечка, якій тоді було лише 4 рочки, мала серйозні проблеми з мовою – майже не розмовляла, тож молода жінка постійно водила її до логопедів. «Саша, якби ти був поряд, ти б вилікував нашу дитину», – подумки казала вона чоловікові.
Про смерть коханого їй повідомили телефоном. Вона якраз тоді була на роботі. «Ні, я не вірю, цього не може бути!» – повторювала жінка собі. Зрештою, розумом вона усвідомлювала, що це дійсно так, а серце не хотіло вірити до останнього! Навіть тоді, коли Мирослава побачила коханого у домовині, їй здавалося, що це просто сон, що це не її Олександр. А він… щоночі приходив до неї у снах. І завжди – усміхнений.

«Мамо, а коли я помру, моя зірочка теж буде поруч із татовою?»
Дитині Мирослава ще кілька місяців не розповідала, що тата уже немає. Просто не могла та й, зрештою, боялася, як доня сприйме таку звістку. Але від дитини важко щось приховати. Ангелінка бачила мамин стан, її безперервні сльози. І коли одного дня Мирослава після роботи забрала донечку із дитячого садочка, і вони разом пішли до медуніверситету, де навчався Олександр, молода вдова не змогла справитися зі спогадами, які миттєво стиснули усе її нутро, і гірко розплакалася. «Мамо, а що тата вже немає? Ми з ним зовсім не говоримо по телефону, та й ти постійно плачеш…» – запитала тоді донечка, пильно дивлячись мамі у вічі. Молода жінка не знайшла в собі сил, щоб відповісти дитині, та й не варто було, вона і так усе зрозуміла. «Мамо, а коли я помру, моя зірочка теж буде поруч із татовою? Я його ще там знову побачу?» – не вгавала мала. Мама тоді просто обійняла її міцно, і обоє заплакали…

– Розлуку з татом вона досі переносить боляче. Перший рік після смерті чоловіка я була у важкому психологічному стані. Потім був такий насичений період – отримання нагород, відкриття меморіальної дошки на його честь і до донечки була спрямована велика увага, як волонтерів, так і побратимів. Вона відчула гордість за батька. І біль, і гордість. Але коли це все притихло і прийшла буденність, виходиш на вулицю, а там батько взяв на плечі свою дитину, там – на велосипеді вчить кататися, ті – на море поїхали. Коли доня дивилася на це все, ставала дуже роздратованою. І зараз бувають моменти, коли вона всім хоче розповідати про тата, а буває так, що дочка навіть слово «тато» не хоче чути… – каже Мирослава.
«Страшно навіть уявити, як саме помер мій чоловік…»
Як розповів Мирославі один із побратимів, він на власні очі бачив, що Саша підірвав себе разом із чотирма ворогами, аби не здатися у полон. За іншими розповідями – він таки потрапив у полон. Правда, лише на кілька годин…

– У висновку про смерть було написано одне – «смерть наступила від вибухових травм». Побратими мені розповідали інше. Один з бійців розказав, що він бачив на власні, як Саша підірвав себе та ще кількох ворогів, аби не здатися їм у полон. Інші військові розповіли, що він отримав важке поранення, сепари його захопили і вимагали, враховуючи те, що він медик, аби він рятував їхніх поранених. Він, звісно, відмовився, а вони реагували на його відмову своїми методами. Якими, можна тільки здогадуватися… А далі – черговий вибух. Дуже велика кількість наших хлопців загинули саме через те, що їх завалило. Страшно навіть уявити, як помер мій чоловік. Він так хотів стати хірургом. Якби повернувся з АТО живим, то став би. Бо уже мав відповідну практику на війні. Він був дуже близько до своєї мрії, але, не судилося… – продовжує дружина загиблого лікаря-кіборга.
І попри те, що з дня смерті Олександра минуло уже 4 роки, Мирослава досі бачить перед собою його очі. «Миросічка», – ласкаво її називав. А ще майстерно умів залагоджувати будь-які непорозуміння, які виникали у молодій сім’ї. Він був з тих чоловіків, які дарують квіти і роблять сюрпризи без причин. Це було не просто кохання з першого погляду, а й до «поки смерть не розлучить». Але навіть смерть виявилися безсилою перед цими почуттями. Бо Мирослава досі навіть і в думках не уявляє поруч себе з кимось іншим, ніж її Олександр. А він і досі, хоч і значно рідше, але приходить до неї у снах. Такий же усміхнений та веселий. А їхня донечка, якій нині уже 9 років, так разюче схожа на тата, немов дві краплини води…
Ірина Бура

За матеріалами публікації групи Криївка