Можливо, хтось мене засудить, та я мушу розповісти свою історію. Зараз вже пів року я зі свекрухою не спілкуюсь, хоча раніше ми разом жили.

Зі своїм Матвієм я познайомилась шість років тому. Я щойно закінчила університет і влаштувалась на роботу. Він повернувся з Німеччини, де стажувався. Кілька років ми зустрічались. А на початку війни вирішили побратися. Адже не знали, що буде далі і дуже любили один одного.

Весілля ми не робили, розписались і все. Думали винайняти квартиру, та тоді Матвій сказав:

 – Мабуть, не добре зараз гроші марно витрачати. Може поселимось з моєю мамою. Вона сама в трикімнатному будинку. 

Я погодилась. Тоді Валентина Романівна мені здавалась дуже милою жінкою. Та як я помилялась. Щойно ми переїхали до неї – почалось. Перше, що мене здивувало – це ультиматум.

 – Ви не будете під моїм дахом грішити. Вінчайтесь!

 – Хіба ж це так важливо? 

 – Ну, звісно, бо щастя не буде!

Вона буквально примусила нас обвінчатись. А тоді ще й попа запросила нашу кімнату посвятити. Я ледве стримувалась, та терпіла, заспокоювала себе, що свекруха – жінка в літах, в неї свої забобони.

Та жити разом було дуже важко. Рятувало те, що я тоді багато працювала і вдома була лише вночі. Та згодом я завагітніла. Було так страшно, все ж війна. Та я себе переконала, що значить так має бути. Свекрусі ми довго не казали. А коли зізнались, вона влаштувала мені допит:

 – А ти не шила, не в’язала? Бо не можна! І намагайся не дивитись на негарних дітей! І ногу на ногу не клади!

А ще вона мені їсти не давала те, що я хотіла. Коли десь на сьомому місяці я суттєво набрала вагу – просто з рук в мене їжу видирала.

 – Подивись, яка ти квадратна вже. Що як дитина товста буде. Не розродишся!

Чергова суперечка була між нами через те, що я вирішила взяти чоловіка на пологи. Свекруха кричала, що я помилку роблю. Казала, що Матвій мене розлюбить через це. Та щастя, що чоловік в мене розумний, самий її не послухав.

Після народження Соломії ми сварились ще дужче. Валентина Романівна увесь час вказувала, що мені і як робити. Стверджувала, що я погана мати. 

Та найгірше було попереду. За місяць до дня народження донечки я почала готуватись. Замовила ресторан, гарну фотозону, фотографа і прекрасну сукню принцеси. Та раптом свекруха порадила.

 – Візьми їй на голову бантика, щоб геть порожньо не було.

 – Чого? В Солі чудове волосся!

В доньки й справді було доволі густе золотаве волосся, вже хвостика можна було в’язати. Та Валентина Романівна продовжила.

 – Ну, вона ж без волосся буде.

 – Чого це!

 – Ти що не знаєш, треба поголити. Щоб гарне й міцне надалі росло.

 – Що за нісенітниця? Ми цього робити не будемо!

 – Наші пращури не дарма це вигадали. Треба і все!

Та я стояла на своєму. Час минав, свято наближалось і я дуже хвилювалась. Напередодні дня народження залишила Солю зі свекрухою і пішла декор забрати. Повернувшись додому відразу побачила обличчя чоловіка. Він стояв на порозі розгублений.

 – Лиш не злись, ми щось вигадаємо!

 – Що сталось?

Я увійшла і побачила, що Соля сидить у шапочці. Спочатку нічого не зрозуміла. Та знявши її побачила поголену голову моєї дитини. Я заплакала. Хотілося роздерти свекруху. 

 – Дивись, яка вона гарненька. І нічого страшного нема. Виросте гарне волосся!

Я плакала пів ночі. А під ранок вирішила, що так цього не залишу. Взяла ножиці й пішла в кімнату свекрухи. Доки вона спала відрізала її волосся просто посередині.

Зранку ми прокинулись від крику.

 – Що ти зробила? Відьма!

– Чого я? Може саме випало?

 – Що ти кажеш?

 – Не переймайтесь! Вам так гарно. Впевнена, виросте нове ще міцніше. Можна вам однакові бантики вчепити!

Того дня свекруха нас вигнала з дому. І на свято Соломії ми її не запросили. Матвій мене підтримав, хоча мені й прикро, що він з мамою не спілкується. Та чи могла я інакше зробити? Як би ви відомстили свекрусі? І взагалі, що про це думаєте?