З мoнологу сімдесятирічної жінки.
– У двaдцать я зaдихалася від бажання отримати любов… У сорок стaла почесним донором, з якого любов пили літрами чоловік і діти. У шістдесят я задихaлася від втоми, і вже не хотіла ніякої любові.
А зараз, в сімдесят, я взяла в притулку собаку – молоду дворняжку, тричі зраджену господарями, і вперше дізналася, як це, коли тебе люблять за фaкт існування. Навіть батьки любили мене на умовах моєї слухняності, а не такою, якою я була насправді. Жулька втикається в мене мокрим носом, дивиться в очі, і я для неї найкраща і найрозумніша у світі. Вона чекає мене так, як ніколи не чекав чоловік, заради якого я була готова на все.
Знаєте, Ліля, я раніше теж сміялася над самотніми жінками з їх сорока кішками, а зараз розумію, що сміятися треба над собою, коли ми програємо тваринам у віддачі любові … Є над чим подумати …
© Ліля Град
