Прислухайтеся, поки не пізно.
Пронизливий лист старого мудреця своєму синові:
“Синку, скільки я себе пам’ятаю, у мене було важке життя. Але зараз набагато важче, ніж раніше. Колись життя було легшим.
Люди були бідніші, але серця їх були добріші. Вони були повні любові й поваги до близьких. Батьки були батьками, матері – матерями, а діти – безневинними дітьми.
Сьогодні все більше людей по всьому світу вмиваються сльозами, бо для багатьох “щастя” – це слово з казки.
Скажу тобі, синку, що я дуже давно не переживав радості й спокою. Я навіть не пам’ятаю, коли останній раз сміявся – сміявся серцем, сміявся душею.
Мені соромно, але про своє життя я можу сказати лише одне: це було життя – таке ж, як будь-яке інше.
Я не жив якось по-особливому. Мої діти добрі до мене. Все, що я хочу, – це щоб їм було добре.
У них своє життя, свої сім’ї, свої діти. Вони приходять до мене, коли можуть, і радують мене, коли можуть.
Я сиджу біля вікна і чекаю, коли вони прийдуть. Коли вони приходять, для мене це як промінець сонця з-за хмар. Але сонце рідко посміхається мені.
Вони говорять, що у них багато роботи і зобов’язань, що їм важко знайти час, щоб відвідувати мене частіше. Коли вони приходять, вони увесь час поспішають, щоб скоріше піти. Але я розумію їх і все одно радію їх приходу.
Знаєш, що я думаю? Що все повторюється. Все, що Бог дає нам, людям, повторюється.
Мої діти ставляться до мене так само, як я ставився до своїх батьків.
Сьогодні ми молоді й бадьорі, а завтра – люди похилого віку. Сьогодні ми сильні, завтра – слабкі. Хто знає, що чекає нас в майбутньому?
Колись я був веселий, повний сил і радості. Ті часи минули.
Тепер я сиджу і дивлюся у вікно. І чекаю. Як мої батьки чекали мене.
Пам’ятай, синку: все повторюється! Все повторюється…”
