Ощадбанк. Стоїмо в черзі. Переді мною похила старенька. На наших звичайних не схожа. Сільська хустинка і пальтішко відповідне. У місті навіть бабусі так вже не одягаються.

Вдихнув в себе повітря… Ні, не пахне. Сільські, з тих, що живуть в старих дерев’яних будинках, зазвичай мають один і той же специфічний запах цвiлi. Храм, якщо його довго не протоплювати, теж набуває цей же запах. Тоді всі речі, що в будинку, що в храмі, ним просочуються, а вивітрити його дуже і дуже важко.

Бабуся зовсім старенька, ледь тримається за стійку. Навколо панує звичайна метушня, хоча народу у відділенні небагато. Якщо хто що-небудь скаже, то чутно його буде скрізь.

Поки старенька мовчала, на неї ніхто уваги не звертав, і раптом вона заговорила. Голосно, як кажуть вже тугі на вухо люди похилого віку, на всю ощадкасу, вона звертається до дівчини, яка обслуговує клієнтів:

– Дівчинка, знаєш чого, я тебе люблю!

Якби бабця почала лаятися або з’ясовувати стосунки з ким-небудь із співробітників, ніхто б вухом не повів. До лайки і поганих емоцій всі давно звикли. А тут слова такі, які ну ніхто не очікував почути в звичайному відділенні ощадбанку.

“Я тебе люблю!” І все. Ті, хто був у банку, раптом від несподіванки зупинилися як вкопані, і звичний внутрішньобанківський рух припинився.

Люди почали посміхатися. Просто посміхатися один одному. Бабуся повертається обличчям до залу, бачить наші посмішки і теж посміхається:

– Які ж ви хороші! Як я вас всіх люблю.

Вона взяла свої папери і повільно попрямувала в бік виходу.

А я помітив, що бабуся забула на підлозі біля стійки невеликий чорний пакет. Підняв його, наздогнав її і віддав старенькій. Вона взяла, подивилася на мене і, переповнена вдячністю, повторила знову:

– Який же ти хороший! Як я вас всіх люблю.

Ми заявляємо часто і не по справі: “у мене Бог в душі”. Не вірте. Я бачив очі людини, у якого Бог в душі.

Священик Олександр Дяченко