Маріуполь – найтрагічніша сторінка повномасштабної війни на цей момент. Росія повністю зруйнувала місто, убила тисячі його жителів і врешті окупувала. До війни у Маріуполі проживали 540 тисяч осіб. Після 24 лютого, за офіційними даними, виїхали дві третини з них. Про долю тих, хто залишився, тепер вкрай мало інформації. Ті, хто вижив, змушені пристосовуватися до нових порядків.

Точна кількість загиблих за перші чотири місяці війни у Маріуполі досі не встановлена. За інформацією Маріупольської міськради, мова може йти про десятки тисяч людей. І навіть зараз є ті, хто прагне вирватися із захопленого ворогом міста саме до України. Люди не хочуть проходити фільтраційні табори, які організували окупанти на шляху до Росії.

Колишній журналіст телеканалу «Культура» і ведучий телеканалу Live Деніс Мінін з початку повномасштабної війни присвятив себе волонтерству. Після того, як допоміг родині виїхати з України в перші дні війни, став перейматися долею батьків у Маріуполі, з якими зник зв’язок. Ніхто з водіїв, до кого він звертався, не хотів їхати до оточеного міста. Тоді Денис вирішив об’єднатися з іншими волонтерами задля того, щоби рятувати українців з окупованих територій. Сьогодні команда Дениса Мініна – це чотири людини і декілька машин. Заправляти автомобілі допомагає «Запоріжсталь», підтримку надає також запорізька влада.

У полоні в окупантів зараз перебувають десятки волонтерів, проте це не відбило бажання допомагати людям у інших. Як і в перші тижні окупації, так і зараз, Мінін з колегами продовжують вивозити маріупольців, а також доправляти гуманітарну допомогу до окупованих міст на півдні України. Мінін визнає: зараз кількість тих, хто готовий допомагати, тим більше безплатно, значно скоротилася. А ось потреб у тих, хто залишився на захоплених ворогом територіях, менше не стало.

«Хтось на цьому гроші заробляє, бо можна було раніше виїхати за $3-5 тис. А зараз прайс може становити $800 – $1,5 тис. Хто менш нахабний, може просити $200-300. Якщо би ми хотіли заробити, ми би давно вже їздили на великих машинах і жили у великих будинках», – вважає Мінін і додає, що евакуацією безплатно займаються лише такі романтики, як він. Про те, чим ризикують волонтери, які вивозять маріупольців тепер, чому містяни не поспішали евакуюватися у перші дні повномасштабної війни та як волонтери оцінюють дії місцевої влади, яка покинула Маріуполь на початках вторгнення, Денис Мінін розповів в інтерв’ю «Главкому».

«Міський голова Маріуполя Вадим Бойченко втік з міста 25 лютого»
«Про кожну окремо історію я можу писати книгу або знімати документальний фільм», розповіли ви «Маріупольському телебаченню». Давайте почнемо з вашої історії, як і де зустріли війну, чи був її початок для вас несподіванкою?

Моє 24 лютого почалося, як завжди, ранком перед ефіром. Для мене було звичним прокидатися о 5-й. Тоді я працював і жив у Києві, неподалік станції метро «Лівобережна» неподалік міжнародного виставкового центру. І коли я почув гучні звуки десь о 4:50, то подумав, що це в гідропарку вирішив хтось узимку гучно погуляти. Коли збирався на роботу, вже побачив звернення президента РФ у телефоні. Чи вірив я у те, що буде війна? Щоранку представники Офісу президента, Кабміну про це говорили. Мало хто з них вірив, що буде війна. Не можу сказати, що і я в це вірив. За мною приїхало службове авто, біля якого я побачив кількох дівчат з нашого каналу, які плакали. Мабуть, вони скоріше за мене зрозуміли, що почалася війна. У першу годину ефіру з моєю колегою Інною Мірошниченко в ефірі, не було жодного офіційного повідомлення від влади про те, що почалася війна. Тому ми йшли в ефірі навмання. Нібито говориш про війну, але станом на 8 ранку ніхто не каже, що це війна. Відпрацював ефір, побачив, як з Києва намагаються куди тільки можна бігти люди. У столиці такого ніколи раніше не бачив. Товариші з телеканалу «Рада» і нашого телеканалу Live запропонували усім, хто готовий, вийти у загальнонаціональний ефір, який ввечері почали транслювати. У мене був вибір, чи виходити в ефір, чи поїхати за дружиною і донькою, які були в Одесі. Я вже зрозумів, що це справжня війна, що моїй донці, якій немає і двох років, усе це бачити і чути не потрібно. Тому поїхав до Одеси, аби вивезти дружину і доньку за кордон.

Що далі робити, не знав. Нині вже четвертий місяць живу у Запоріжжі. Тут небезпечно, за 35 км від міста, а може і ближче, знаходиться блокпост окупантів. Це Василівка, куди вони звозять свою техніку. Ворог може у будь-яку мить піти на місто. Легше жити, коли ти розумієш, що з тобою може бути.