7-річний Артемка дуже сумує за матусею й щоранку кладе біля її портрету свої малюнки
Море сліз, білих та рожевих тюльпанів, синочок, який, здається, подорослішав за мить і маленькими рученятами горнеться до домовини найріднішої людини — мами. Так у Світловодську попрощалися з бойовою медикинею Юлією Зубченко.
У мирному житті вона отримала освіту фельдшерки, після чого — фах провізора. У грудні 2020 року після виходу з декрету Юлія підписала контракт із Національною гвардією України та приєдналася до окремого загону спецпризначення . Загинула відважна жінка у Маріуполі від удару авіабомби у травні минулого року. Тільки тепер рідним вдалось повернути її тіло в рамках обміну. У Юлії, обличчя якої ніколи не покидала чарівна усмішка, залишився 7-річний син Артем, який дуже сумує за матусею й щоранку кладе біля її портрету малюнки. Посмертно 27-річну військовослужбовицю з позивним «Сирена» нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
– Юлія змалечку вирізнялась самостійністю та стійким характером, опікувалась братом, молодшим на три роки, — розповіла мама загиблої Людмила Зубченко. — Вона завжди досягала своєї мати. Ще у школі Юля заявила, що хоче рятувати людей й після дев’ятого класу ми поїхали до Кременчука в медичний коледж. Пам’ятаю, коли проходили біля педагогічного училища, я перепитала Юлечку, чи не передумала вона й може краще стати педагогом. Проте доня заявила, що про це не може бути й мови. Юля отримала диплом фельдшерки у 2014 році, після цього здобула фах провізора у Національному фармацевтичному університеті, що у Харкові. Вийшла заміж, народила синочка, але сімейне життя не склалось і пара розлучилась. Коли дитині було два роки, Юлія пішла працювати до місцевої аптеки. Проте така робота їй була не до вподоби, адже передбачала перебування на одному місці, а у доньки так було багато енергії та запалу, що вона швидко зрозуміла, що це не для неї.
«Дочка просила, якщо вона загине, щоб Артемчика виховували ми»
— Хто вплинув на рішення доньки йти до армії?
— Важко сказати, але я знаю, що Юлія мала багато друзів у полку, не раз захоплювалась їхнім братерством, мужністю, патріотизмом. У 2020 році дочка заявила, що йде служити. Ми відмовляли, але потім прийняли її рішення та підтримали. Знаю, що два місяці вона проходила певні випробування, аби довести, що має відповідні знання та досвід у порятунку інших. Юлечка справилась та у листопаді підписала контракт, ставши бойовою медикинею. Після чого її відправили на службу під Маріуполь. Ми із Артемчиком часто їздили до неї, адже Юлія важко переживала розлуку із сином, проте раділа, що нарешті знайшла себе. Її називали побратими та посестри «Сирена». А на її бронежилеті було написано «Холодний розум, палке серце». Ці слова точно про мою доньку, бо вона чітко виконувала свою роботу і в той же час всіх палко любила. Юлія мріяла мати житло у Маріуполі, забрати туди сина, щоб він там вчився.
— Важко уявити ваш стан, коли почалась повномасштабна війна й вона застала Юлію у Маріуполі, де з першого дня було гаряче, гинули люди, військові. Що ви тоді відчували, що розповідала донька?
– 30 грудня 2022 року Юля гостювала у Світловодську. Коли поверталась у Маріуполь, чомусь так було важко на душі. Дочка заспокоїла, мовляв, 1 квітня відпустка і вона знову приїде. Чекала літа, щоб відвезти Артемка до моря і зібрати його до першого класу. Всі плани зруйнувала клята війна. Спочатку я думала, що українським бійцям вдасться швидко розблокувати місто і вона вийде звідти живою. Потім плакала. Юлія не раз наголошувала, що здаватись ніхто не буде. Телефон постійно був біля мене, навіть вночі я прокидалась, бо боялась пропустити дзвінок від Юлі. Але після 5 березня подзвонити вже було нереально, мобільна вишка була зруйнована. Три дні тиші, здавалось, що з розуму зійду. Але потім дочка звідкись мені написала: «Матуся, все добре, зв’язку нема». Потім через десять днів знову від неї звісточка, що жива. На «Азовсталі» бійці недоїдали, води бракувало.
Юлечка дуже сумувала за сином й просила берегти його. Не раз казала, щоб у разі її загибелі сина не віддавали колишньому чоловіку, у якого є нова сім’я і новонароджена дитина. Дочка просила, щоб Артемчика виховували ми. Чути такі слова від Юлі було вкрай боляче, серце розривалось від безпорадності. Наприкінці березня дочка написала мені, що напередодні зазнала контузії. Вони поїхали забирати поранених і їх обстріляли окупанти. Летіло скло, каміння, а дочка попри це бігла у бронежилеті. Її контузило, побратими відвезли у шпиталь. Прийшовши до тями, Юлія знову повернулась у стрій, аби рятувати інших. Вона так раділа тому, що всі, кому вона надавала допомогу, вижили. Якось у повідомленні написала, що вірить у долю, і якщо їм судилось вибратись із бункерів, то значить, так і станеться. А я їй відповіла: «Ти мусиш жити, ми тебе чекаємо і любимо». У нас були дуже теплі стосунки, я щодня дякувала Господу, що дав мені таку золоту дитину. У нас із чоловіком довго не було дітей, тому Юлечка це наш первісток, вимолена і така бажана дівчинка.
Майже через рік після загибелі рідним вдалось повернути тіло Юлії в рамках обміну
— Що вам відомо про обставини загибелі Юлії?
– 7 травня донька прислала мені 5 стікерів із зображенням сердець і ведмедиків, які лежали на матраці. Ще додала, що ті кумедні тварини — це ми з нею обіймаємось, бо найдорожчі люди у світі. Зворушливо було до сліз. Так в той момент хотілось пригорнути доньку і більше ніколи не відпускати. Юлечка пообіцяла, що ще буде така можливість й попросила поцілувати Артемчика. 8 травня попросила бути обережними, бо на 9 травня окупанти можуть щось готувати. Проте цього ж дня її не стало. У бункер, де розташовувався шпиталь, окупанти поцілили авіабомбою. 11 травня мені повідомили, що донька загинула. Не вірила. Звернулась до патронатної служби, підтвердили.
— У вас була надія, що, можливо, донька жива і просто знаходиться у полоні?
– На жаль, ні. Я знала, що з того бункеру живими вибратись шансів мало. Наскільки мені відомо, того дня після удару авіабомби було 68 жертв. Патронатна служба «Азову» повідомила, що перед полоном побратими Юлії розкопали завали і переконалися, що там живих не залишилося, все вигоріло вщент. Потім вдалось знайти тіла чотирьох воїнів — трьох чоловіків та моєї доньки. Тому ми з чоловіком здали ДНК та чекали… У січні 2023 року нам повідомили, що є співпадіння. Потім важка процедура упізнання.
— Як внук переживає втрату мами?
– Ми йому розповіли, що Юлечка загинула. Перший день він весь час плакав. Потім став казати, що ненька на небі. Прокидається зранку, їсть цукерку і тягне ручки догори зі словами «На, мамо, я тобі смаколика даю». А зараз малює на патріотичну тематику і все складає біля портрету доньки. Артемчик дуже подорослішав, просить нас допомагати військовим, бо його мама загинула, рятуючи їх. Хлопчик ходить до першого класу, оформляємо опікунство із чоловіком й будемо виховувати нашого козака таким, як заповідала Юлія, — сильним, мужнім й з таким же чуйним серцем, як в неї.