У одного хлопчика була мама-п’яниця. Вона не зла була; трішки недорозвинена, сама як дитина. Вона працювала двірником; отримувала копійки. І відразу вони з синочком купували тістечка, ситро і вино для мами. І пару днів ласували ласощами вдосталь. І в кіно ходили, на каруселі… а потім збирали пляшки порожні на вулицях. І їли один хліб. А ця мама пила де попало і з ким попало. І синочок сидів сам вдома. Чекав її. Роздягав і вкладав спати. І допомагав сколювати лід залізним скребком – разом вони швидше справлялися.
І одного разу взимку мама везла хлопчика з пиріжкової на саночках. Вона якраз гроші отримала, і вони наїлися пиріжків – скільки влізло! А мама випила пляшку дешевого вина. І раптом на вулиці вона сказала: мовляв, мені щось погано, синку! І хлопчик злякався, посадив її в саночки і повіз додому. Була ніч, місяць світив, вулиця безлюдна… Мама померла, а хлопчик тягнув саночки на собі – йому п’ять років було. І дотягнув до будинку… і дуже плакав. А потім його віддали у дитячий будинок – і там він все плакав за мамою. Хоча там годували і іграшки навіть були деякі. Але він сумував за своєю недолугою мамою; так вже діти влаштовані. Вони все прощають і всеодно люблять.
Це потім починаються образи, претензії, сварки і чвари. Дитина любить абсолютно і віддано. І потащить на саночках на собі по нічній вулиці, якщо не зможемо йти.
Не треба дітей ображати. І пити не треба. Треба тримати себе в руках і піклуватися про дитину – як можете, щосили. Поки вони ще люблять абсолютною і безумовною любов’ю. І це не моя історія; це історія з книги мого батька, лікаря. Він теж вставляв в наукові книги історії з життя. Щоб спонукати людей задуматися про важливе; про те, що ми маємо право розпорядитися своїм життям як нам завгодно. Але треба думати про те, хто потащить саночки потім. Ось про дітей треба в першу чергу думати – поки вони нас ще люблять всім серцем, незважаючи ні на що…
