Лікарю, здравствуйте!
– І ви будьте здорові. На що скаржимося?
– Душа болить. Ви ж душевний лікар?
– Душевний. Прізвище моє таке. І спеціалізація – теж. А вашу душу щось поранило?
– Не знаю. Може бути. Я її якось не відчуваю. Я взагалі погано відчуваю. Наприклад, я не вмію говорити «люблю».
– Так? Ну, це поширене захворювання. Розкажіть мені, який ваш раціон харчування.
– Харчування? Ах, так. Ну, супи, каші там. Овочі. М’ясо – але не кожен день. Ну, я апельсини обожнюю, морозиво, цукерки шоколадні теж люблю.
– Ага! Любите! Значить, вмієте говорити «люблю»!
– Ні, ви мене не зрозуміли. Я людям не вмію говорити «люблю».
– Зрозуміло. Так, люба, дихайте! Глибше дихайте! Та що ж ви так напружилися?
– Не можу я глибше дихати. У мене подих перехоплює.
– Так і запишемо: не дозволяєте собі дихати на повні груди. Тепер не дихайте. Не дихайте… Не дихайте…
– Все, можна. Схоже, у вас це звичний стан – не дихати?
– Чому? Та я нібито дихаю.
– Саме так – «нібито». А насправді – так, вид робите. Ви ж боїтеся відкритися. Ви ж всі почуття в собі затискаєте. Не даєте їм проявлятися!
– Ну, це ж непристойно, коли почуття напоказ. Я їх придушую в самому зародку.
– Ось, люба, і стали зрозумілі ваші проблеми з диханням. Накопичили, бач, у собі зародків. Вся грудна клітка забита. То-то вам і не дихається глибоко. Почуття придушувати – це злочин стосовно себе.
– А як тоді, як з ними чинити?
– Визнавати, що вони існують. Називати їх по іменах. І дозволяти їм бути.
– Я потім з цим розберуся. Але зараз я ж не за цим. Я не вмію говорити «люблю».
– Дайте-но я вас простукаю.
– Ай! Ой! Не треба! Будь ласка, не стукайте! Мені страшно!
– Так, значить, і до страхів ваших достукалися. Слава тобі, Господи! Але ж вам не боляче? Чого боїтеся?
– Болі боюся! Не хочу, щоб боляче!
– Оооось… А від чого буває боляче?
– Коли вдаришся. Коли обпечешся. Коли впадеш. Багато від чого…
– Дорогенька ви моя! Так ви боїтеся любити!
– Я? Боюся? А при чому тут…
– Так любов же ж і є – полум’яний політ! Хіба ні? Вона складається зі злетів і падінь, з крутих віражів, із зіткнень. Любов не може бути обережною!
– Лікарю… Я знаю. Було це все у мене. Траплялося.
– І тепер ви боїтеся…
– Так. Я боюся. Боюся, що не зрозуміють. Відкинуть. Обдурять. Зрадять. Використають…
– Ось ви й затиснули свої почуття. Захистили себе з усіх сторін від можливого болю. І тому вам важко сказати «люблю»… Ваша хвороба дуже навіть виліковна. І рецепт простий: навчіться любити себе. Якщо ви будете любити себе – ви нікому не дозволите себе поранити. Ви будете вибирати тільки найкраще, найкорисніше для вас. Ви будете безпомилково знаходити те, що зробить вас ще щасливішою.
– Але… виходить, зараз я себе не люблю? Так, чи що?
– Уже починаєте! Інакше б ви до мене не прийшли. Ви вже стали про себе піклуватися – а це добра ознака.
– А… як це – любити себе?
– Для початку – почніть до себе прислухатися. До своїх бажань, відчуттів. А то вас що не запитаєш – «не знаю», «не відчуваю». Якщо ви самі так неуважно до себе ставитеся, чому ж інші будуть вас щадити?
– І що ж мені робити? Як навчитися себе любити?
– А ви самі себе щадіть, хваліть, заохочуйте. Себе треба час від часу заохочувати – знаєте про це? Не перевантажуйте! Не робіть те, що не хочеться! Не дозволяйте себе кривдити! І не дозволяйте собі ображатися.
– Ну… Я спробую себе любити, щадити та гидот не слухати.
– Ну от і славно. Користуйтеся цим рецептом – і скоро ви відчуєте, що всередині звільнилося місце для любові. Думаю, на цьому ми можемо попрощатися. Медицина своє слово сказала, справа за вами.
– Стривайте, лікарю! Але як же воно звільниться, якщо там стільки всього?
– Так-так… Камені всякі… зародки… образи проковтнуті… Накопичили ви, накопичили!
– Так що з цим робити?
– А тут, люба, рецепт один: прощати, прощати й ще раз прощати! Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний!
