Вже третій рік мій коханий чоловік Петро на війні. Я завжди ним пишалася. Добровільно пішов на службу, казав, що не може осторонь спостерігати, як ворог розгулює нашими степами.

За весь цей час лишень раз він був у відпустці, ще і перший рік, а далі казав, що вже не відпускають. 

 – Чому інші приїжджають, а ти ні?

 – Розумієш, я тут незамінний. Що поробиш?

Прикро було й те, що Петра не цінували. Хоч він виконував таку важливу роботу, та платили йому копійки. Не знаю, як так можна. Чоловік зовсім не міг допомогти мені з дітьми. А ціни, самі знаєте, як зросли. Мені довелося додатковий підробіток знайти, інакше не справлялась.

І ось нещодавно Петро обіцяв, що приїде, та в останній момент сказав, що відпустку скасували. Я так засмутилась. Ну, що ж людині відпочити хоч трохи не дають. 

Минув тиждень і якось я йшла на ринок, бачу йде Сашко, побратим мого чоловіка. 

– А як ваш чоловік відпочиває? Трохи відволікся від війни? 

 – Його не пустили!

 – Як це? Я самий список бачив. Добре, може щось сталося.

Я нічого не зрозуміла, відразу почала дзвонити Петру, та він не відповідав. Тоді знайшла номер командира мого чоловіка, подзвонила.

 – А де Петро Макарчук?

– У відпустці, вже тиждень!

Я не могла в це повірити. Дзвонила чоловікові, розпитувала усіх, кого знайти могла. А може він не доїхав? Може щось сталося? Але ж сказав, що скасували все. 

І ось одного вечора я додзвонилась. Та трубку підняла якась незнайома жінка.

 – Де Петро?

 – Що ви стільки дзвоните? Він вас більше не кохає, чому ви вчепились?

 – Дайте слухавку йому негайно.

Врешті він відповів.

 – То ось хто тебе не пустив?

 – Ліда, розумієш, мені просто дуже важко тут, самотньо.

 – То розвагу знайшов?

– Це нічого не означає! Це несерйозно!

Після цих я почула, як репетує коханка мого Петра. Вона страшенно кричала. Я вирішила не слухати все це. Без того все ясно. Так само як на що гроші чоловік витрачав. Тож я вимкнула виклик.

Через день Петро приїхав з величезним букетом квітів. Почав благати пробачити. Казав, що то все від стресу. А я не знаю, як це все забути. Чи можна виправдовувати війною такі походеньки?