Днями у зливу викликала таксі. Приїхав водій Абдул. Відповідав кожне п’яте слово впевненою українською. Решту, що не знав, – російською. Часом збивався на англійську.
Найбільше його турбувало, чи будуть великі калюжі дорогою.
– Калюжі – це ж таке складне слово! Звідки ви його знаєте?
– Один раз потрапив у велику калюжу колесом і після того місяць ремонтував авто. Тому запам’ятав.
– Абдуле, а звідки ви?
– З Алжиру.
– Приїхали працювати?
– Ні, я студент Політехнічного інституту. Через рік стану авіаінженером. А вечорами працюю в таксі.
– І вчитеся українською мовою чи англійською?
– Російською.
– А чому ви обрали російську? Ви знали її раніше?
– Я володію, крім рідної, французькою та англійською. Збирався їхати в Україну вчити українську, щоб здобути освіту, якої в Алжирі немає. А коли приїхав сюди, англійська група не набралася. Тому всіх іноземних студентів рік на підготовчому курсі навчали російської. Не всі спочатку й зрозуміли, що це не українська. Мені досі ніхто не зміг пояснити, чому в Україні не можна вчитися державною мовою. Тому вибачте, що погано знаю українську.
Українська не може стати цікавою світу, допоки уся система освіти розвиватиме цей комплекс мовної меншовартості. Іноземні студенти мотивовані. Вони готові вивчати з нуля нашу мову. А замість неї їм підсовують підробку. І саме так й далі множаться міфи про “один народ”.
Єдине, що ми можемо робити – це створювати власний український світ навколо. І вивчати англійську. Щоб самим бути дипломатами й нести іноземцям в Україні та за кордоном правду про те, ким ми є.