Нещодавно таке сталося, що вже й не знаю, як далі бути. Ми з чоловіком два роки, як почали окремо жити. Раніше тулились в двокімнатній квартирі з його мамою. Та Людмила Микитівна постійно з мене знущалась. Вона носиться з моїм чоловіком, як з писаною торбою. Ходила увесь час довкола мене і вказувала, що і як робити.

 – Ти мусиш старатися, мій Захар звик до порядку і смачної їжі. Що ви без мене робитимете?

Що б я не робила – все вона критикувала. Коли я намагалась приготувати смачні сучасні страви, вона страшенно дратувалась. 

 – Що це таке?

 – Лазанья.

 – На вигляд жахливе якесь. Лиш не думай цим готувати мого сина. Ще отруїш!

– Це дуже смачно.

Коли чоловік сідав вечеряти, свекруха навмисно готувала щось таке, що він полюбляє, аби мого навіть не куштував. А тоді вони разом кепкували з моїх кулінарних здібностей. Я мовчки все терпіла, заспокоюючи себе тим, що скоро ми переїдемо. І ось це сталося, нарешті ми оселились окремо. Після довгих моїх вмовлять Захар погодився орендувати житло. Він зовсім не хотів покидати батьківський дім. Та я знала, що мушу його забрати від мами, інакше наш шлюб розпадеться.

Після переїзду все наче налагодилось. Хоча свекруха щодня дзвонила Захарові і крилана його до себе. Навіть після народження нашого синочка це не змінилось. Якось я не витримала:

  – Зрозумійте, нам зараз з малою дитиною не просто, а чоловік мені не може допомагати, бо весь час до вас бігає!

 – Ну. що зробиш, я мама, а це найголовніше. 

Довелося неабияк посваритися із Захаром, аби встановити правила. Відтоді він міг їхати до своєї мами не більше, як раз на тиждень.

Та нещодавно без попередження Людмила Микитівна приїхала до нас. Чоловіка якраз не було вдома. Раптом вона почала викладати на стіл контейнери з їжею. Там були й голубці, і котлети, відбивні й чимало всілякого іншого. Я спочатку зраділа, що не доведеться готувати. Подумала,  що свекруха нарешті зрозуміла, як мені важко з дитиною. А тоді раптом вона сказала:

 – Ось, на тиждень має вистачити, раз ти не пускаєш сина до мене!

 – Що ви маєте на увазі?

– Як що? Довела ти мого сина. Ходить голодний, дзвонить мені скаржиться! Як я маю на це реагувати?

Я не знала, що й казати. Коли вона пішла, я плакала кілька годин поспіль. А коли Захар повернувся, дала йому всі ті контейнери та й вигнала до мамці. Я вже не знаю, як із цим боротися. Кохаю чоловіка, у нас зовсім мала дитина. Але не можу терпіти вже те, що він до мамці біжить і та зовсім несамостійний. Як мені бути? Порадьте!