Мені 78 років. Я багато років жила сама. Та коли почалась пандемія син запропонував.

 – Як ти сама будеш? А як захворієш? Краще ми до тебе переїдемо. 

 – Хіба ж вам зручно буде з бабою жити.

 – Ну нічого, головне, що тобі допомога буде!

Він так гарно обіцяв. Я повірила, що все це дійсно заради мене. Тож вже за місяць мій Сашко зі своєю Валентиною перебрались до мене. В їхній квартирі залишилась онука, до якої хлопець переїхав. Виявилось, що в них все серйозно, вже про весілля думають.

Я думала, що невістка мені буде в цьому допомагати, що мені легше стане. Та вийшло все навпаки. Вони працюють, а я їх обслуговую. Готую, прибираю і з роботи зустрічаю. Якось я синові натякнула, що мені важко. Та він заспокоїв.

 – Як важко то не роби. На вихідних Валя все поприбирає і на кілька днів приготує.

 – Та хіба ж я так можу!

 – Значить ще не важко! – сказав він, наче й жартома. – Головне, що ти не одна. От подумай, стане тобі зле вночі – хто швидку викличе.

Він правду казав. З віком старій страшно. Є в мене ще донька, та вона вже давно в Німеччині. 

Та нещодавно стався дуже неприємний інцидент. Якось приїхала до нас онуки в гості. Ми з Валею стіл накрили, посиділи, поговорили. Тоді я пішла на кухню, хотіла помити посуд відразу. Вочевидь, син подумав, що я не чую. Та попри вік слух у мене добрий. І ось я почула, як він тихо говорить своїм дітям.

 – Думаєте, нам тут легко! Це жах жити з такою старою людиною! Але терпимо заради вас! Треба, щоб квартира нам залишилась, а не сестрі! Ще кілька років і відправимо її в будинок для літніх!

Я мало не знепритомніла. Не могла повірити, що мій син такий. Ніч після цих подій я не могла спати. А зранку сказала Сашкові. 

 – Знаєш,  я тут подумала, що краще сама житиму! Я ще добре почуваюсь, та й пандемія вже минула. 

 – Мамо, ти що? Ти ж не молодшаєш!

 – Все добре, їдьте вже додому. 

 – Це не можливо. То вже квартира доньки.

 – Як це?

– Ми їй віддали. Не будемо вже молодим заважати.

Так нічого й не вирішивши, вони пішли на роботу. Я тоді взяла й потихеньку зібрала речі сина й невістки. Запросила майстра, він за 20 хвилин замок замінив. А вже перед приїздом сина – виставила валізи в коридор. Сашко гепав, дзвонив, та я не відчиняла. Стояла тихенько під дверми і слухала, що він казав своїй Валі.

 – Все, в неї дах поїхав! Подивись, що витворяє. Треба швидку викликати, аби її визнали психічнохворою. 

Це мене вже налякало неабияк. Продзвонила дочці в Німеччину і все розповіла. Вона переконує мене звернутися до поліції, доки не пізно. Бо й справді запроторять до якогось закладу. Що мені робити? Порадьте! Чи, може, я дарма так вчинила?