Треба! Треба! Треба! …Треба їхати туди, куди вийде, але тоді, коли захочеться …Треба відпускати на свободу своїх внутрішніх відмінників, які так набридають в очікуванні відмінних оцінок, і живуть лише тоді, коли похвалять …
Треба навчитися жити в своєму тілі, не порівнюючи його з іншими, і з задоволенням вибирати божевільного кольору майки і хуліганські сарафани, наплювавши на тітоньок і дядечок, які чомусь вирішили, що саме вони знають, в чому вам буде добре …
Треба довіряти своєму вибору, позбувшись назавжди від порадників, без яких інші і пари джинсів собі не виберуть, не кажучи вже про людей …
Треба забути про людей, які забули … не з почуття помсти, а з почуття розумного ставлення до свого часу…
Його занадто мало для того, щоб берегти місця для тих, хто сидить в іншому залі …
Треба почати відчувати, викинувши на смітник свій боягузливий страх перед болем …
Біль – всього лише ознака життя …
Ознака смерті – відмова від почуттів … і ця смерть трапляється задовго до ящика з обмеженою площею перебування …
Треба бути настільки зайнятим власним життям, щоб не лізти в чуже…
Треба – це не наказ, друзі мої …
Треба – це питання …
Поставте його в кінці кожної моєї пропозиції, і чесно дайте собі відповідь – дійсно треба, чи ні …
Подобається, чи ні …
Ми втрачаємо себе, коли відчайдушно намагаємося встигнути за всіма …
Ми занадто навчені з дитинства на те, щоб обслуговувати чужі очікування, розчаровуючи свої …
І ми стаємо хронічно нещасними, парадоксально ганяючись за щастям …
А де воно ще, якщо не всередині нас? …
Так, куди тоді ми біжимо? …
© Ліля Град
