Після перемоги відомий вівчар з Прикарпаття Михайло Кознюк мріяв пастушити на карпатських полонинах та оселитися в будинку, який придбав для майбутньої сім’ї.

Такими думками він ділився з братом Петром. Проте боєць загинув під час артилерійського обстрілу на Донеччині 12 лютого 2023 року. На захист країни хлопець пішов добровольцем ще у 2014 році, повідомляє «Суспільне».

Михайло народився сьомим з дев’яти дітей у родині Кознюків. Брат загиблого військового та вівчаря Петро розповідає, що найбільше Михайло любив полонину.

«Ми ходили з вівцями по 30 км у день, по 20, деколи було більше, деколи менше. Від ранку до вечора, і так кожен день, поки літо не закінчиться», – пригадує Петро.

Брати пастушили в горах з дитинства. Для Михайла вівчарство було не лише способом заробітку, а й улюбленою справою. Тварин хлопець любив, а ті поводилися слухняно поруч з ним.

«Якось журналісти дізналися, що є гуцул, який чотири роки літує. Захотіли поїхати туди, зняти, як йому вівчариться. Тоді Михайло розповідав, що “вівці є Божі і їх треба любити та треба вміти випасати”. Сюжет у YouTube набрав багато переглядів, розійшовся по всьому світу. Брат тішився. У Києві його впізнавали, скрізь люди впізнавали вівчаря з полонини», – розповідає Петро.

Михайло вівчарив до 2014 року. Тоді, 18-річним, пішов служити за контрактом у Збройні сили України. Спочатку служив у Львові, потім його перекинули в Рівне. Згодом Михайла забрали на передову, вкінці 2014 року.

Сестра Михайла Галина Сенюк показує будинок, який наприкінці 2022 року купив військовослужбовець. Михайло мріяв про власний дім і згодом втілив її. Сестра допомагала хлопцю облаштувати домівку, поки він був на фронті. Тут Михайло планував жити після перемоги.

«Михайло мріяв, що колись війна закінчиться і він створить сім’ю. Любив дуже діток, мріяв про це. Але спочатку хотів захистити Україну. Я могла йому зробити довідку по догляду за матір’ю, бо вона дуже хвора, але він мені сказав: “Галю, я не патріот, чи що?”» – розповідає Галина Сенюк.

Упродовж останніх дев’яти років Галина з братом бачилися нечасто. У відпустку, яка тривала не більше 10 днів, він приїжджав декілька разів на рік.

«Він зажди приїжджав до мене. Ми обоє дуже схожі, тому здебільшого трималися купки. Коли Михайло бував удома, то аж не знав, чим має мені допомогти. Він з таким задоволенням брався до роботи», – пригадує сестра.

Михайло докладно не розповідав про військову службу чи негатив на передовій, аби не засмучувати рідних.

«Чи до брата дзвонив, чи до мене, то у нього все завжди добре було. Завжди був на позитиві, сміявся», – пригадує Галина.

Востаннє сестра розмовляла з братом Михайлом 11 лютого 2023 року. А наступного дня дізналася, що Михайло загинув.

«Востаннє ми з ним говорили, то Михайло мені сказав, що треба підлогу постелити в коридорі. Потім до мене у понеділок зателефонував чоловік з Києва і сказав, що Місько поранений, що якщо довезуть до лікарні, зроблять операцію на ноги, все буде добре», – пригадує Галина.

Того ж дня ввечері Галині зателефонувала подруга з Чернівців й повідомила, що Михайло загинув.

Загинув Михайло Кознюк внаслідок поранень від артилерійського обстрілу росіян на Донеччині. Він був сержантом 2 гірсько-штурмової роти 8 окремого гірсько-штурмового батальйону. Михайлові було 26 років.

«Він отримав поранення у ноги. І його до лікарні не довезли, бо в брата відкрилася внутрішня кровотеча. На війні Михайло знав свою роботу. Мені казали побратими, що він не залишив ніде жодного хлопця. Хоч були загиблі, то він завжди забирав їх – нікого не залишив», – розповідає Галина.

Петро Кознюк каже, що брат після перемоги мріяв вівчарити на полонинах, однак не планував залишати військову службу, допоки в Україні триває війна. Проте, якщо загине, просив поховати біля братів.

Провели в останню дорогу воїна Михайла Кознюка в його рідному селі Буковець Верховинського району. За гуцульським звичаєм, щоб вшанувати юнака, одягли весільне деревце, адже боєць загинув парубком, так і не створивши власну сім’ю.